У таборах високих технологій. Як живуть меншини у Китаї? Лабораторія (370068497)

Понад півтора мільйона уйгурів та інших нацменшин зникли в таборах для інтернованих та пов’язаних із ними заводах через нові форми державного насильства та колонізації, які вже роками розгортаються у величезному північно-західному регіоні Китаю. Даррен Байлер розкриває, як величезна мережа технологій, наданих приватними компаніями ― спостереження за обличчям, розпізнавання голосу та інших даних із смартфонів ― з 2017 року дозволили державі та корпораціям занести понад мільйон уйгурів до чорного списку через їх релігійні та культурні обряди. Автор доводить, що саме зручність смартфонів прирекла китайські нацменшини на катастрофу, і показує, що ця технологія використовується у всьому світі, продається технологічними компаніями від Пекіна до Сіетла, створюючи нові форми несвободи. «У таборах високих технологій» ― приголомшлива історія про те, як Китай використовував мережу спостереження у смартфонах, щоб затримати понад мільйон людей і створити систему контролю невідому раніше в історії людства. ЧИМ ХОРОША КНИГА У ТАБОРАХ ВИСОКИХ ТЕХНОЛОГІЙ * Написана на основі багатогодинних інтерв’ю з вцілілими в'язнями та працівниками табору, тисячі державних документів і тривалих досліджень. * Розповідає деталі перебування у колоніях, зокрема, про табори для «навчання», де ув'язнених змушували вихваляти китайський уряд, відмовлятися від ісламу, відмовлятися від сімей і використовували як безкоштовну робочу силу. * Глибоко досліджує нові форми насильства і колонізації, демонструє, наскільки сучасні технології глибоко проникли у наші життя, роблячи нас вразливими. ПРО ДАРРЕНА БАЙЛЕРА Даррен Байлер — антрополог, експерт з уйгурського суспільства та китайських систем спостереження, доцент кафедри міжнародних досліджень Університету Саймона Фрейзера у Ванкувері, Британська Колумбія. Його навчання та дослідження розглядають позбавлення громадянства населення через форми сучасного капіталізму та колоніалізму в Китаї, Центральній Азії та Південно-Східній Азії. ЦИТАТИ ІЗ КНИЖКИ Про цифрову «пастку» для меншин: Поступово уйгури, казахи і хвеї потрапили в таку собі цифрову «пастку» (цифровий корпус): за їхньою діяльністю в інтернеті постійно стежили, а отже, смартфони перетворилися для цих людей на персональні «жучки». Система, яка 2005 року починалася з проведення 2G мобільного зв’язку, еволюціонувала й тепер давала населенню широкий доступ до інтернету. Завдяки цьому технологічні компанії і влада могли стежити за діяльністю й контролювати рух і поведінку людей, дістаючись до дедалі глибших приватних сфер. Марк Андреєвіч досліджував, як системи капіталістичного нагляду працюють у Північній Америці. Науковець стверджує, що цифровий корпус формується не тільки навколо вишок мобільного зв’язку. Оскільки нині GPS вмонтовано в усі смартфони й автоматизовані біометричні системи, «інтернет речей» отримує доступ до інформації про переміщення людей. Відповідно цифрові корпуси перетворюються на складні багатовимірні матриці. Про «школи перевиховання»: «У класі розміщувалося чотири камери спереду, дві посередині й чотири позаду. Освітлення було не дуже яскравим, але камери, здавалося, бачили все». Одного разу директор табору, високий уйгур Кадир, провів Кельбінур подивитися на «командний центр». У кімнаті стояло кілька моніторів, велика клавіатура, джойстик і мікрофон. Щодня тут чергували по кілька годин четверо наглядачів — стежили за екранами. Якщо в’язні вставали з підлоги або починали розмовляти, «вони кричали. Кричали щоразу, коли хтось починав рухатися: “Не розмовляти! Не говорити уйгурською!”». Навіть коли світла бракувало, обличчя було видно у високій роздільній здатності. Про дегуманізацію в'язнів табору: Невблаганна машина табору мов розривала в’язнів на частини. Щоб зберегти гідність, вони хотіли бути чистими. Щоб вижити, хотіли мати вдосталь їжі. Але оскільки в таборі отримували всього замало, доводилося конкурувати один з одним. Утім, часто через страх перед поліцейськими кийками й електричними стільцями або «стільцями тигрів» в’язням доводилося стримувати свої бажання. Цим людям увесь час повторювали й показували, що вони — лиш худоба, їхнє життя залежить від примхи охоронця. «У наглядачів були кийки й електрошокери, — пригадував Адільбек. — Кожного, хто наважувався висловити невдоволення, били. Я багато разів був свідком цього. Типова картина. Якщо ми не виконували правила або якщо хтось огризався, нас били».