Останнє літо в місті Видавництво Анетти Антоненко (370055186)

«Останнє літо в місті» Джанфранко Калліґаріча – простий і водночас надскладний твір. Уявіть собі «Солодке життя» Федеріко Фелліні в стилі Гемінґвея або Чарлза Буковські, додайте трохи Пруста з мадленками, камюсівського екзистенціалізму, а ще фінал, гідний Вірджинії Вульф з камінцями в кишенях, і … всі ці літературно-кінематографічні алюзії не дадуть вам повного уявлення про цей твір. You are all a lost generation, – писав Гемінґвей у 1926 році в епіграфі до роману «Фієста» («І сонце сходить»). Часом здається, що твір Калліґаріча – це відповідь метру, проросла на римському ґрунті 70-х років минулого століття. Цей роман дуже легко читати і дуже важко осмислювати. Він заворожить вас своїм тонким гумором, поводить римськими вулицями та площами й зрештою підірве мозок. Той випадок, коли твір читається за день чи за ніч, кому як до вподоби, але потім ще довго не відпускає, ви запитуєте себе «як?», «чому?», «що б я зробив?» і навряд чи знайдете відповідь. Сюжет простий: герой (альтер-его автора) – молодий журналіст, талановита людина з тонкою душевною організацією і непростим характером, приїжджає з рідного Мілана до Рима, де намагається знайти своє місце під сонцем. У мене на руках були певні карти, і я ними зіграв, – зізнається він. Це правда. Життя йому роздало і добрі карти, й не дуже. Про те, як він їх розіграв, ви дізнаєтесь, прочитавши роман. Тут багато Рима, і Калліґаріч, який насправді приїхав до столиці з Мілана, його обожнює, подекуди боготворить, подекуди майже ненавидить. А ще тут багато неба і моря, з моря роман починається, морем він і закінчується, закільцьовуючи оповідь. Рим 1970-х — місто письменників, режисерів, художників. Місто кохання і «дольче віта». Місто, у яке персонаж Калліґаріча закохується, немов у жінку. Як згадував автор і його друзі, що стали прототипами роману, життя в Римі починалося тоді о шостій вечора, коли місцева богема збиралася в кав’ярні «Розаті», потім вона перетікала в кінотеатри й тільки о першій ночі починала планувати світські тусовки. Спокусливий, але часом безжальний спосіб життя. Герой Калліґаріча — вразливий, амбітний і без грошей, — не може його покинути, як не може поїхати з цього дивовижного міста, тож він захищається у власний спосіб: багато п’є, усе обертає на жарт, щоб не виставляти на показ вразливу душу, а ще читає. Література для нього не лише внутрішня потреба інтелектуала, а й своєрідний інструмент ескапізму, що на останніх сторінках роману набуває фізичного змісту. Текст цього твору пронизують численні літературні алюзії, а фінал нагадає допитливому читачеві історію Вірджинії Вульф. Сповнений сарказму, легкий, подекуди веселий, подекуди драматичний, шедевр.