Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни Лабораторія (370072912)

Війна увірвалася у кожен дім, поділила життя на «до» і «після», стала нашою новою реальністю. Щодня з'являються все нові й нові питання — як саме з цією реальністю співіснувати, не втратити в ній себе і до яких викликів ми маємо бути готовими. Як ми можемо підготувати себе і країну до збільшення кількості людей з інвалідністю? Яким вектором рухатимемося далі? Чи не відступимо від цінностей, за які віддають життя наші люди, — свобода слова, рівні права? Як підготуватись до післявоєнного стану — можливого рівня насильства, радикалізму? Куди може зникати емпатія під час війни, навіть у найбільш чуйних людей? І чому ми ніколи не зможемо бути такими, як до 24 лютого? Книжка громадської активістки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» наповнена історіями як людей не публічних, так і медійних особистостей нарівні з іншими. Чи усвідомлювали можливість повномасштабного вторгнення, чи складали тривожні валізи, де були напередодні 24 лютого… А також думками психотерапевта про те, чому люди не вірили до останнього, що може статись ескалація війни. Авторка розповідає і про власний досвід, згадує, яким був 2014-й рік для її рідного Маріуполя, та описує свою тривожність на початку лютого 2022 року, розмови з психотерапевтом, ветераном АТО. Разом з читачем Таня Касьян пройде шлях від першого усвідомлення війни до відповідей на питання «Як не програти після перемоги?». Бо навіть коли здається, що світло згасло, варто пам’ятати — воно завжди є всередині нас. І ми точно можемо його зберегти. ЧОМУ ВАРТО ПРОЧИТАТИ КНИЖКУ «НАШЕ. СПІЛЬНЕ. ЯК ЗБЕРЕГТИ В СОБІ ЛЮДИНУ ПІД ЧАС І ПІСЛЯ ВІЙНИ»? * Книга базується на п'яти стадіях прийняття неминучого, які описують нашу дійсність: заперечення — гнів — торги — депресія — прийняття. * Розмови з психотерапевтом, реальні історії та емоції людей, розповіді публічних осіб, цивільних та військових. * «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» допомагає пройти шлях від заперечення війни до прийняття дійсності та фактичного майбутнього. * Книга містить додатковий розділ, у якому зібрана коректна термінологія воєнного часу: як говорити про ВПО та біженців; про війну — чому це не конфлікт, не криза; про постраждалих від насильства та інші терміни, які можуть стосуватись вразливих груп: людей з інвалідністю тощо. ПРО АВТОРКУ Таня Касьян — письменниця, журналістка, громадська активістка. Народилася та виросла у Маріуполі. З 2014 року живе у Києві. Працювала журналісткою та головною редакторкою. Зараз очолює правозахисну організацію «Точка опори ЮА». Авторка книжки «Про що мовчать» та упорядниця «Довідника безбар’єрності», авторка та ведуча подкасту «Потрошку». ВІДГУКИ > «Нам треба говорити одне з одним, пояснювати, що відбувається з нашим > психологічним станом. У кожного з нас свій поріг сприйняття того, що > відбувається. Хтось живе собі спокійно далі після того, як танк розчавив йому > ногу, а хтось отримує психологічну травму від гучних звуків. Нам треба вчитися > приймати різність наших досвідів. Терпимість одне до одного зміцнить нашу > націю і зробить її мудрішою». Віктор Пилипенко, військовий та громадський > активіст > «На психологічному рівні війна, з точки зору агресора, — це заборона на життя. > Ракетними обстрілами Росія шле нам повідомлення: “Не живіть! Згиньте!”. Тому > так важливо на війні хапатися за те, що робить нас живими». Марія Фабрічева, > психотерапевтка ЦИТАТИ > На психологічному рівні війна, з погляду агресора, — це заборона на життя. > Ракетними обстрілами Росія шле нам повідомлення: «Не живіть! Згиньте!». Тому > так важливо на війні хапатися за те, що робить нас живими. Хочеш — нафарбуй > губи червоною помадою та набризкайся улюбленими парфумами. Хочеш — спи > стільки, скільки можеш. Хочеш — випий чашку кави зі смачним тістечком. Хочеш — > прихисти нарешті цуценя з притулку. Роби все, що дає тобі радість від того, що > твоє життя триває. > «Я дозволяю собі зупинитися і втомитись. Тому я не дивлюсь у перспективу > того, чи я зможу воювати роками. Я живу відрізками часу між ротаціями. І я не > знаю, чи повернуся із фронту. Чи повернуся неушкодженою. Я не знаю, що на мене > чекає далі. В мене залишилося дуже мало друзів. Кожна втрата дуже сильно б’є > по мені, і я вже не готова нікого втрачати. А це продовжує відбуватись… Тому я > не знаю, де та межа. Дозволяю собі стояти за нашу свободу, допоки зможу. Поки > що я можу…». > Ціннісний конфлікт — це дуже сильна річ. Ми можемо хоч сто разів брехати собі, > що байдуже, де батьки — в Росії, в Україні чи третій державі, аби родина була > жива-здорова. Але коли справа доходить до розуміння базового сприйняття цього > світу — де добро, а де зло, — замовчувати й терпіти стає складніше. І тут > доводиться вибудовувати нові кордони та правила. Або ми перестаємо > спілкуватися з людьми, які бачать світ викривлено. Або приймаємо їх, терпляче > слухаємо, а потім усе ж таки перестаємо спілкуватися. Або приймаємо їх, > терпляче слухаємо, але так само терпляче гнемо своє. Або просто