Приналежність Жінкам
Комплект прикрас сонце з золотою напайкою. Сережки можливо зробити застібка кого або англійська. Слов'янські уявлення про Бога споконвіку зверталися до Сонця як втілення Божественної сили, що показується людині в небесному колі Сварога. Небесне склепіння уподібнюється куполу (маківці) природнього храму Сонцебога. Тому небо часто в народі називають "теремом Божим" або "небесним шатром", "покрівлею Землі" (пор. язичницьке поняття Покрова). Народні перекази зберегли міфологему про небесного коваля Божественного роду, який викував небесне склепіння. Нині ми знаємо його під ім'ям Сварога. В стародавніх апокрифах є сказання про небо - кришталеву гору, яка тримається на залізних стовпах, і на якій стоять золоті палати Сонцебога, росте дерево з золотими яблуками , що зцілюють рани; тут б'ють ключі (джерела), що проливають живу воду на Землю. Ці поетичні міфи ґрунтуються на реальних явищах природи, які дивували наших далеких Пращурів незбагненністю своєї Божественної краси: вранішня зоря (Денниця, Вістунка), сліпучий блиск денного світила Сонця, сріблясте сяйво мінливого нічного світила Місяця і незліченні міріади зірок (Молочна стежка, Чумацький шлях). Та найбільшим дивом всі слов'янські, й загалом індоєвропейські народи вважають Сонце. Назва ця походить із санскритського sur - блищати. Поступово через підняття звука г в аг виникли формиsuar, svar- небо (тобто світле, блискуче) Від санскритського sur також походять; латинське sol, готське sаіl, французьке soleil, литовське saule, слов'янське солонь (солнце, слонце, сонце), де звук R закономірно перейшов у Lа - це - закінчення зменшено-пестливої форми (пор., віконце, відерце). Санскритське Su означає народжувати, творити; Sunu, sohn - створений, народжений (син). Санскритські слова svarga, sunas, sunus є синонімами. Звідси випливає, що слово Svargа в давнину вживалось і як назва Сонця - ясного і світлосяйного Бога, який вправно веде свою золоту колісницю, запряжену білими кіньми, по небосхилу. Такий образ Сонцебога зберігся й донині в українських казках. В різних народів Сонце уявлялося як істота різної статі: то жіночим, то чоловічим, іноді двостатевим (наприклад, у персів). У слов'ян, німців і литовців Сонце - прекрасна Богиня, але в готів, греків, латинян, французів Сонце - чоловічого роду. Поєднавши силу родючості з поняттям Сонця, наші Предки ототожнювали ідею творчості з самим актом народження, а отже, Сонце виступало як жінка: що народжує. Однак, часто на Сонце дивились як на Божество, що не саме народжує, але посилає плодючу силу своїх променів на Матінку Землю, яка народжує із своїх надр плоди (рослинність). Тоді Сонце уподібнювалось чоловікові (Батько-Небо). Тому поруч із слов'янськими Богинями (Сонячна панна, Сонце-діва) існувало й Сонце в образі чоловіка (Дідо-всевідо, Сонце-витязь, Сонце-цар та ін.). Народні уявлення про Сонце дожили до наших днів: "Сонце - лице Боже", "Сонце - око Боже", "Сонце - вікно, через яке Бог дивиться на світ", "Сонце - Боже віконце", "Сонце - вогонь, що підтримується Дідом", "Сонце живе на краю світа, ходить в золотій ризі, на світанку викрадає собі жінок на землі". Так, у болгарському епосі, юнак Сонце захоплюється красою дівчини Грозданки, що була дочкою Славки. Раз Грозданка вийшла в сад погуляти. Закоханий юнак Сонце, за порадою Господа, в самий Ярилів-день спустив з неба золоту гойдалку, Необережна красуня не помітила задуманого обману, й сіла погойдатися. Тут її й викрав закоханий юнак Сонце й підняв на небо разом із золотою гойдалкою. В давньоруських казках Сонце-цар має дванадцять синів, які керують дванадцятьма царствами. Обожнення Сонця склалася в індоєвропейських народів на початку II тисячоліття до н. е., тобто в арійські часи, коли Сонце виходить на перше місце в Божественному пантеоні. В шумерській міфології IV - III тисячоліття до н. е. Сонце ще займає друге місце в пантеоні по відношенню до свого батька Місяця. Сонячний культ поступово набуває популярності в державах, де зміцнюється влада царя. Міфологема Сонця, що виїздить на небо на золотій колісниці, запряженій білими кіньми, розвивалася як в індоєвропейських, так і в близькосхідних народів (включаючи і єгипетські гімни Сонцю). Отже, вона могла виникнути не раніше появи колеса (колісниці) та приручення коней, що якраз і сталося в арійському суспільстві. Символами Сонця стали його природні прикмети: коло, колесо, обручка, діжа, око, вогонь. З цього часу й склалася значна кількість звичаїв, обрядів, які мали регулювати відносини людини з цим небесним світилом. Вранішня, полуденна і вечірня молитва до Сонця стала правилом життя віруючого слов'янина-язичника. Як зовнішня форма жертвопринесень Сонцю збереглося підкидання вгору різних предметів. "Годували" Сонце молоком, медом, якими плескали вгору. Слов'янський звичай плескати вином вгору на весіллях є залишок язичницького жертвопринесення. При цьому часто чарку розбивають - вважається, що люди не достойні далі користуватися посудом, з якого жертвувалось Богові. Відомий також звичай підіймати (підкидати) дитину
Одяг
Взуття
Дітям
Краса та здоров'я
Спорт та відпочинок
Аксесуари
Смартфони, ТВ, електроніка
Ноутбуки, комп’ютери, офіс
Побутова техніка
Товари для дому
Побутова хімія і госптовари
Зоотовари
Продукти харчування
Товари для захисників
Бренди
