Уперше за століття читач отримує можливість побачити прозу Григорія Квітки-Основ’яненка такою, якою її задумав сам автор — живою, ритмічною, соковитою, зі справжньою слобожанською мовною барвою. Не відшліфовану і не спрощену, а автентичну — з тим чаром усної оповіді, який зникає в підручникових переказах.
На сторінках оживають моторошні та водночас поетичні історії: мстиві відьми, тіні померлих, що повертаються святкувати Великдень, закляті скарби, дивні істоти і навіть перекотиполе, яке стає мовчазним свідком злочину. Перед нами виростає яскрава картина давнього українського світу — від Конотопа до Харкова, де буденність тісно переплітається з легендами.
Твори Квітки-Основ’яненка — це не тільки фольклорно-містичні мотиви. У них легко вгадується європейська літературна традиція, перенесена на місцевий контекст, і водночас — тонка сатира, проповідь, полеміка та гра з мовою. Це зовсім не «старомодна класика», якою її подають у шкільних програмах, а жива, цікава, візуальна проза, котра відкриває авторову майстерність у повному обсязі.